О дев'ятій же годині Ісус скрикнув голосом сильним: "Елої, Елої, лама савахтані?"- що означає у перекладі: "Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?" Побіг один і, намочивши губку оцтом та настромивши на тростину, давав йому пити. А Ісус, голосом сильним скрикнувши, віддав Духа (Мр. 1: 34, 36-37).

     Чи ж то я, чи моя пам'ять, а чи душа летить у ту весну і квилить, голосить у Всесвіті? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські хмари, здіймаю руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічі, заклинаю землю, на якій дотлівають свічі людського життя. Мільйони погаслих свічок...
     Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!
     Господи! Поглянь - червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси, подивись на те різнотрав'я, на той квіт, на пуп'янки...
     Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Сотвори диво, нагодуй!
     Богородице! Матір наша небесна! Куди ж ви всі відійшли?
Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви сили небесні?
     Вона стояла осліпла від горя, обдерта, сива, мукою підпирала небо, моторошно роззиралась. Мати-Україна на велетенському хресті розіп'ята.