І тієї ж миті півень заспівав удруге. І згадав Петро слово, що Ісус був промовив до нього: "Перше ніж півень заспіває двічі, - тричі Мене відречешся". Та й заридав гірко. (Мр. 14, 7.2).

     Із книги Карамзіна "Хліб наш насущний", у якій використані свідчення людей, що пережили страшний голодомор.

     "Стільки людей загинуло, стільки лишилося на все життя каліками, стільки поколінь не народилося! Це було тотальне, заздалегідь обдумане винищення українського села... А ми, очевидці, досі мовчали, бо нам забороняли навіть згадувати в пресі ці жахливі сторінки. І трагедія весь час ятрилася в душі, палила пекучими болями наше сумління перед пам'яттю безневинно загиблих".
     Їх голоси і досі чуються нам... з того світу...

Мене забрали нелюди од мами,
Аж затремтіла навесні гроза...
Та я все плачу, людоньки, дощами,
Коли у вас не скотиться сльоза.

Коли вам тяжко всіх таких згадати,
Сльозу зронить за вічний упокій,
Прийду до вас я літом благодатним
І розів'ю на щастя тепловій.

Запрошу осінь щедру на весілля,
Розстелю юним довгі рушники,
Щоб не топтало заздрісне свавілля
Ніколи нареченності вінки.

А потім сонцем знову засміюся -
Житам наврочу гідно прорости...
Лишень одного, людоньки, боюся -
Як на вкраїну нашу вберегти?!

     Мати - Україна! Роде мій! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані! Руки не перехрещені!
     Душі рідні перед Господніми воротами не поблагословенні! Простіть! Усіх нас грішних простіть, що мовчали, за упокій ваш молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за вас не робили. Пости ж роде замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам душі убієнні!