І приходять вони на місце, що зветься Гефсиманія, - той каже своїм учням: "Посидьте тут, поки Я молюся". І узяв із собою Петра, Якова та Йоана і почав жахатися та тривожитися. Потім каже до них: "Душа моя вся смутиться аж до смерті, лишіться тут і чувайте". Пройшовши трохи далі, Він припав до землі й почав молитися, щоб, якщо можливо, минула Його ця година. Імовив: "Авва - Отче, Усе Тобі можливе: віддали від Мене цю чашу! Та не що я хочу, а що Ти" (Мар. 14, 32-36).

     Не віриться, що це було в нашій історії, і без цього насиченій болями і стражданнями. На сімнадцятому році революції, яка безцільно була поставлена на захист простого робітника та селянина провадилось тотальне знищення самого ж підзахисного. Провадилось найганебнішим, найцинічнішим методом: на землі багатій і щедрій, обдарованій Богом благодатними чорноземами і мальовничою природою, люди гинули голодною смертю. Чому? За що? А за те, що народ, хоч стражденний, та волелюбний, за те, що славився багатством традицій та працьовитістю, за те, що не відрікся Бога і не мав наміру поклонятися сліпо прибічникам Сатани. І від усвідомлення чиєїсь непокори закипала кров у червоних дияволів, а в головах їх роїлися сотні ідей: як знищити як приборкати, як обікрасти і принизити...
     І вихлюпнули вони всю свою їдь на народ український. І обхопили нищівними лещатами матір рідну - Україну і поволокли її на її Голгофу.

     Вона передчувала біду, бо не раз зазнавала її на своєму віку від ворога нищівника. Але те, що мала перебути на початку третього десятиліття минулого віку - навіть для найжахливішого сну було забагато. І відвернути нещасну долю від себе не мала сили, бо була це гірка доля, наперед спланована, нашкрябана чорною рукою в кремлівських кабінетах і добре зготована.

І ось приходить тридцять третій рік.
Його проклятим називали люди.
В коморах, клуня, кожен кут, засік
Мітла червона вимела усюди.
В колгосп погнали коні та воли
Вози, плуги і борони забрали,
Одних людей на північ повезли,
А інших смерть голодна доконала.

     Із свідчень очевидців: Плахута Ольга Пилипівна 1917 р.н.

     "Врожай був добрим, але ми швидко зрозуміли, що хліба нам не залишать. Нам казали, що хліб потрібен державі. Багато хто цьому повірив, але не всі. Цих швидко розстріляли, або вивезли кудись як ворогів радянської влади, котрі не хтіли здавати хліб держав. Потім стало дуже страшно. Так звані "активісти" вдиралися до хат у будь-який час і шукали хліб. Коли знаходили, то забирали все до останньої зернини. Усі речі викидали на вулицю, забирали всю скотину. Коли нас вигнали на вулицю, то було дуже холодно. З нового року стало ще гірше. На кожному кроці можна було побачити опухлих людей. Ми намагалися всіма силами вижити. Варили юшку з листя, ходили по різне коріння і ягоди. Практично кожного дня у селі помирала людина. У мене померла старша сестра - Одарка. Хліб увесь вивезли. Я добре пам'ятаю, як від нас від'їхали останні підводи. У селі було зовсім тихо, і було дуже добре чути, як риплять колеса. Це було дуже страшно... Мені здавалося, що село вимерло і на цих підводах везуть наше життя".

     Таких свідчень тисячі. Кожне з них тернина у страждальному вінку України. Пом'яни її Господи, і долю її мученицьку.